Василь Гарагонич: «Професор Ужгородського національного університету - мій найдороржчий титул»
Цьогорічний екватор літа у житті доктора історичних наук, професора кафедри туристичної інфраструктури та готельно-ресторанного господарства факультету туризму та міжнародних комунікацій Ужгородського національного університету, заслуженого працівника освіти України, шеф-редактора інформаційного холдингу «Панорама медіа група», члена Національної спілки журналістів України Василя Гарагонича є 60-им. Його життєпис фіксує тисячі зустрічей, які впливали на долю і формували особистість. Пам'ятні миттєвості швидкоплинного життя ми відшукували у біографії напередодні ювілею.
- Серед різноманіття твоїх професійних уподобань найбільше вирізняються освітянство і журналістика. Це ти їх обирав, чи вони тебе?
Навчаючись у п'ятому класі Мукачівської СШ №2 ім. Т. Шевченка, опублікував першу у своєму житті газетну замітку. Інформацію надрукувала єдина тоді у місті і районі газета «Прапор перемоги». За рік до здобуття Україною незалежності газета в дусі того часу змінила назву на «Панорама». А ще через десятиліття моя доля і доля «Панорами» волею Всевишнього переплелися і зав'язалися у міцний вузол.
Бажання стати журналістом було настільки потужним, що за відсутності в Закарпатті відповідного факультету я обрав... історичний, оскільки прагматично розумів, що одне другому не те що не завадить, а й за певних обставин навіть допоможе. Як показав час, я не помилився. Пригадую, як наставник і колега, мій попередник по редакторству в університетській багатотиражці доцент-економіст Павло Надобенко по-батьківськи благословляв мене, кажучи: "З твоїм талантом, Васильку, тобі гріх не стати кандидатом наук!" Виходить, я навіть перевершив сподівання незабутнього Павла Івановича.
В університеті аж голова йшла обертом від можливостей, які тут відкривалися. Моїй гордості не було меж, коли про мене-першокурсника керівник університетської літстудії, знаний і авторитетний літературознавець Василь Поп написав у статті: "В літстудію влилися надійні голоси новобранців поетів Петра Мідянки, Христини Керити, Василя Гарагонича, прозаїка Юрія Клованича... " Невідомо як би склалася моя поетична доля, коли вже першокурсником мене писали через кому з майбутніми лауреатами Шевченківської премії, але згодом мій інтерес до віршування поволі згас.
Студентом історичного факультету УжДУ з першого до останнього дня навчання активно співпрацював з університетською багатотиражною газетою ''Радянський студент'', писав у газети ''Молодь Закарпаття'', ''Закарпатська правда'', ''Радянська освіта'', ''Освіта'' та інші новинки, де крім усього отримував непогані гонорари.
Моя журналістська діяльність в університеті була досить знаною. Ось хоча б один випадок. На Закарпаття приїхав власний кореспондент газети "Комсомольская правда" по Західній Україні Віталій Панов. Саме в той час йшло будівництво нового корпусу університету на Бамі і там виникли певні проблеми. До їх розв'язання вирішили підключити пресу, і не місцеву. Проте журналіст вважав, що ефект газетного виступу буде набагато більшим, якщо автором критичного матеріалу буде рядовий студент. У парткомі університету на цю роль йому порадили мене. В. Панов сам приїхав до початкуючого колеги на істфак. Коли декан побачив солідного незнайомого мужчину на чорній "Волзі", який шукав студента Гарагонича, перелякався не на жарт. Проте йому все пояснили і тут настала моя черга боятися. Але московський журналіст виявився людиною напрочуд комунікабельною, пояснив мені свій задум, запросив поїхати з ним і ми взялися за роботу...
На п'ятому курсі я вже був прийнятий на роботу в УжДУ і разом із своїм земляком-мукачівцем професором Михайлом Трояном та іншими ентузіастами займалися створенням Музею історії університету. У 23 роки, не будучи членом КПРС, був призначений редактором газети ''Радянський студент'', яка офіційно слугувала друкованим органом парткому і ректорату університету, став членом Спілки журналістів СРСР. Посвідчення, підписане головою Спілки, головним редактором найвпливовішої газети Союзу ''Правда'', мало, без перебільшення, магічну силу. Потім була викладацька робота в університеті, Мукачівському педагогічному училищі, де став кандидатом історичних наук, Мукачівському технологічному інституті... І всі ці роки не поривав стосунків із журналістикою. Співпрацював із популярними газетами ''РІО'', ''Відомості міліції'', "ФЕСТ", ''Освіта України'', "Аргументы и факты", штатним власним кореспондентом ''Новин Закарпаття''. У 2000 році, пройшовши жорсткий конкурентний відбір, побував на стажуванні у Сполучених Штатах Америки. Повернувшись із США, мені запропонували стати редактором мукачівської міськрайонної газети ''Панорама'', яка переживала тоді не найкращі часи. Поволі виводячи газету з глухого кута, ми з сім'єю багато подорожували. Обставини згодом склалися так, що ''Панорама'' на початку 2000-х першою серед так званих комунальних газет в Закарпатті пройшла процес роздержавлення і залишалася єдиною такою аж до 2018 року.
- Як починалося твоє постстудентське життя?
Залишившись працювати в УжДУ, наполегливо взявся за підготовку кандидатської дисертації. Досить оперативно мав необхідну кількість публікацій, брав участь у республіканських і всесоюзних наукових конференціях. Пропрацювавши рік у Мукачівському кооперативному технікумі, постало питання про переведення мене на викладацьку роботу у Мукачівське педагогічне училище. Оскільки на той момент у мене не було педагогічного стажу роботи у школі, вирішили направити мене у Москву в Інститут підвищення кваліфікації викладачів педагогічних вишів Академії педагогічних наук СРСР на чотиримісячні курси. Враховуючи, що я щойно одружився, то у Москву зі мною на весь термін навчання поїхала і молода дружина Ярослава.
За час, поки я стажувався у столиці Союзу, колеги із Мукачівського кооперативного технікуму в дусі перебудови вирішили висунути мого батька-викладача на звання заслуженого вчителя УРСР. Проте комусь здалося, що у Гарагоничів і так забагато успіхів і відправили анонімку в обком партії. Довелося відстоювати своє добре ім’я і врешті-решт 25 серпня 1989 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР Гарагоничу Василю Андрійовичу було присвоєно почесне звання "Заслуженого вчителя УРСР", а рівно через 20 років звання заслуженого працівника освіти України отримав і Гарагонич Василь Васильович. Щоправда, вже Указом Президента України.
Працюючи викладачем педагогічного училища підготував і успішно захистив кандидатську дисертацію. В організаційних моментах із захистом мені дуже допоміг тодішній ректор УжДУ професор Володимир Сливка, з яким, незважаючи на вікову та статусну різницю, ми були у товариських відносинах ще з тих часів, коли як редактор я мусів бути присутнім на всіх засіданнях парткому університету, а Володимир Юлійович був наймолодшим його членом. Як у фізиці різнойменні заряди, так у житті притягуються різнопланові оригінальні люди.
З середини 90-х я повернувся до активної журналістики паралельно з педагогічною діяльнісю, а з відкриттям у 1995 році у Мукачеві філії Хмельницького технологічного університету «Поділля» з'явилася надія влаштуватися туди на науково-педагогічну роботу за спеціальністю. Тим паче, що кандидатів наук у Мукачеві майже не було. Але кадрова політика новоспеченого керівника, який волею випадку після багаторічного заслання нарешті повернувся на Закарпаття, була специфічною. Влітку 1998 року мене попросили з "Новин Закарпаття" підготувати матеріал про МТІ. Коли вже стаття вийшла в газеті, ректор знову продемонстрував чудеса поведінкової еквілібристики і миттєвого перевтілення, ошелешивши мене запитанням: "А чому ви, такий талановитий, досі в нас не працюєте? " "Бо не запрошуєте!"- відрубав я… Того ж дня я став доцентом МТІ за сумісництвом. У 2007 році, з нагоди першого десятиліття інституту, я проявив ініціативу і на прохання ректора у співавторстві з ним і проректором підготував і видав книгу про МТІ.
Будучи людиною принциповою, діяльною і непосидючою, склавши добровільно повноваження декана факультету туризму, у цілком зрілому віці вирішив піти в докторантуру. У Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова моїм науковим консультантом став мій давній друг і колега, доктор історичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, проректор Богдан Андрусишин. Під його вмілим і ненав'язливим наставництвом вдалося проробити гігантську роботу і підготувати докторську дисертацію в строк.
Три роки перебування в столичній докторантурі ми намагалися використати максимально не лише для наукової роботи, а й для подорожей, чудово розуміючи, що більше такої сприятливої нагоди повної свободи може й не бути. І однією із знакових була поїздка на Канарські острови Іспанії. Ми базувалися на острові Тенеріфе, де знаходиться знаменитий вулкан Тейде. Оскільки наше перебування там захоплювало і 6 червня - День журналіста України, то вирішили у це свято підкорити вулкан усією сім'єю. І це нам вдалося! Не випадково згодом жартували, що журналістика і дрімаючий вулкан дуже схожі між собою - ніколи не знаєш де і коли трусоне!
Вручення мені атестата професора співпало із запрошенням у столичну студію телебачення на зустріч із Савіком Шустером. Отже, день виявився подвійно знаковим. Після захисту докторської дисертації ми кинули якір в Закарпатській філії Київського славістичного університету, що згодом стала самостійним Східно-європейським слов'янським університетом, на чолі з енергійною й ініціативною Людмилою Несух. Саме звідси з посади завідувача кафедри міжнародних відносин мене запросили головою Державної екзаменаційної комісії на рідний історичний факультет УжНУ, що продовжувалося три роки поспіль.
У 2016 році, під час зустрічі з ректором УжНУ професором Володимиром Смоланкою з нагоди Дня журналіста, він поцікавився, чи не бажаю я повернутися в альма матер... З тих пір я в УжНУ - один із його 150 докторів наук, які, без сумніву, складають золотий фонд вишу, професор кафедри туристичної інфраструктури та готельно-ресторанного господарства факультету туризму та міжнародних комунікацій. Колеги доручили мені очолити Науково-методичну комісію факультету, делегували членом Редакційно-видавничої ради університету.
- Як тебе сприйняли в УжНУ?
Перша зустріч із керівництвом факультету, як мені здалося, пройшла дещо насторожено. Проте, переглядаючи мої документи, декан факультету Наталія Габчак, звернула увагу на посвідчення до звання заслуженого працівника освіти, підписане Президентом України. І висловила своє здивування вголос. На що я відповів, що з деканами і президентами стараюсь жити у мирі і дружбі. Здається, таке формулювавння задовільнило декана і ми знайшли повний консенсус.
Серед багатьох людей, з якими пощастило навести мости в УжНУ - перший проректор професор Олександр Сливка, людина, яка денно і нощно вболіває за рідний університет, його долю і його людей. Звідси і високі рейтинги університету, і його невпинний рух угору. З Олександром Георгійовичем, як з'ясувалося, у нас дещо близьке коріння, а спільне те, що документи до звання заслужених працівників освіти України нам вручали в один день і в одному залі коли ми навіть не були знайомі.
Звичайно, згадати всіх людей, з якими нас упродовж життя зводила доля - неможливо. Але кожному, хто зустрівся на моєму життєвому шляху, щира вдячність. За те, що вони були і за те, що вони є. Поруч, на відстані, в реальності чи у пам'яті...
- Ти покорив у житті багато і різних вершин, завдячуючи міцній родині.
Цілком вірно і в ювілейному контексті хочу сказати кілька слів про найдорожчих. У першу чергу - це батьки, які дали мені життя і вивели на широку дорогу. Мама - Софія Юріївна, залишалася вчителькою до свого останнього подиху: навчала, повчала, виховувала, підказувала. На превеликий жаль після раптової батькової хвороби за місяць до свого 85-річчя і два місяці до мого ювілею мами не стало... Батько - Василь Андрійович, людина надзвичайно розумна і талановита, героїчно бореться з недугою і у свої майже 85 років продовжує виконувати обов'язки головного редактора газети «Панорама». Із огляду на вищесказане напрошується цікава аналогія: як свого часу доля поєднала у творчості Бокшая з Ерделі, так вищі сили звели і об'єднали на майже 65 років подружнього життя їх земляків - моїх батьків!
Всіма своїми скромними здобутками завдячую сім'ї - дружині Ярославі Іванівні й синам Івану та Василю. Дружина - випускниця київського вишу, а хлопці здобули по дві вищі освіти і всі разом розвивають різноплановий сімейний бізнес. Залишилося дочекатися невісток та внуків...
Вів розмову Василь Ільницький
